КИТА unofficial

Вкотре прокидаюся серед ночі від співу дощу.
Вслухаюся. Завмираю. Мрію
Сьогоднішній дощ особливий. Він дорікає мені за зраду.
Колись ми щоночі мріяли разом. Проживаючи одну самотність на двох. Він приходив до мене у гості, навстіж відкриваючи двері моєї душі. А я довго спостерігала за кожною крапелькою, вдивляючись закоханими очима. Там, за вікном мого життя, дощ має особливе значення. Нічний дощ. Бо сум приходить лише вночі. В пошука вічного натхнення.
Сьогодні, як колись, я заварю міцної кави, запалю сигарету, вимкну світло (навіть своєї уваги), сяду на широке підвіконня і, відчинивши навстіж вікно, жадібно ковтну солодкого повітря.
Ніжно вслухатимуся в таємничий спів вітру. Він ніколи на розповість мені, чому плаче захмарене осіннє небо...Але подарує лагідний доторк до самого серця. І від того поцілунку стане настільки тепло, що і саме життя на мить втече, щоб існувати лише за межами нової реальності.
Дощ, мій давній приятель, знову пристрасно цілує мої долоні і тихо благає повернути йому його-мою посмішку.
Стільки років він був моїм єдиним другом. Він завжди розумів мене, навіть без слів. Він просто був зі мною.
Увібравши в себе сяйво далеких зірок, мої очі ставали кольору ночі. І від того ще сильніше котилися сльози. Розчиняючись в краплях дощу, перетворюючись на відблиск забутого болю.
Самотність не приходила до нас щоразу знову. Вона, завітавши одного разу, здавалося, навіки оселилася у нашій спільній розлуці. Вона вправно володарювала нашими почуттями - просто винищила їх...стерла, неначе їх ніколи і не було.
І я, невміло тікаючи від буденного світу людей, поринала у світ інакший. По за простором і часом. Світ, який мені дарував дощ...
Дощ палко кохав мене, сприймаючи такою, яка я є. Він був відображенням мене самої. І належав тільки мені. Єдиній.
Але потім прийшла вона. Радість полонила мене щомиті. Вона дарувала мені сонячне сяйво, запах квітів, пташиний спів. Я навчилася жити інакше, не помічаючи жалісного плачу мого покинутого вечора.
Мені подобалося моє нове життя. І зараз подобається. В ньому немає самотності і болю. В ньому є життя.
І нехай інколи так хочеться втекти у минуле, захлинаючись несправжністю відчаю, у МОЄМУ дощі з МОГО неба МОЄЇ ночі...
Кожен з нас, хоча б раз у житті, мріє про втечу до свого власного світу. Світу вигаданого, не існуючого для інших. Де, лишившись наодинці з собою, починаєш розуміти і цінувати скарби подаровані жорстоким світом реальності.
Втім, ніхто з нас не залишається в тому світі назавжди. Перепочивши, ми знову повертаємось до буденних турбот.
Але мій дощ щоразу мене чекає. І ледве чутно кличе у свої обійми.
Хіба можна не любити дощ? Дарований небом і сумом...
Я люблю його. Але я йому зраджую. З посмішкою ранкового сонця. З подивом прозорої веселки. Навіть, із собою.
Я стала жорстокішою. Холодною.
Я рідше помічаю його сум. А інколи, зупиняючи погляд, я бачу в ньому її - мою свободу.
І він мене розуміє. Прощаючи.
Сьогодні я знову з ним. До ранку. А коли зійде сонце, я знову зникну з його життя...
І він мене знову пробачить. Бо знає, скільки б я від нього не тікала, все одно мене доля до нього поверне.

marto4ka, зацепило! Супер! :good:

дякую!

marto4ka, очень красиво!

:)
ще раз дякую

Щоночі я прокидаюся від жаху... Щоночі я бачу той самий сон. Сон, в якому я живу!
Я існую вже так довго!.. ні, я щойно зародилося...
Я просто є, навіть, якщо мене ще немає.
Життя - це гра, де кожен створює власні правила, хоча й сам за ними не живе. Поки що я існую за межами цього, але зовсім скоро я стану одним з вас. Я вчитимуся бути таким як ви. Згодом, навіть, забуду свій ідеальний світ, який і охороняє мене від жорстокості ваших правил.
 Одного разу, я побачу сяйво сонячних променів, відчую доторк повітря, вдихну його. Можливо, навіть радітиму тому, що ви називаєте «життя». Все це буде потім, а поки що я чую лагідний голос тієї, що є моїм світом. Я ще не знаю, що таке страх, втім, я вже відчуваю себе захищеним. Поки що я - втілення чиїхось турбот, кохання, щастя. Найвеличнішого щастя - материнства. Зовсім скоро я стану подібним до вас. Я ступатиму ногами по землі. Я насолоджуватимусь квітучою весною та палаючою осінню. Я навчуся тому, що ви називаєте мовою. Я просто житиму серед вас.
Там, у вашому світі дорослих, мене чекає жорстокість, біль, нерозуміння...любов, радість, посмішки...
Тут, у моєму власному світі, я - і є життя. Я вже вмію мріяти, чекати, радіти, любити...ні, ні я ще вмію...
Зовсім скоро я простягну руки і вперше торкнуся по-справжньому тієї єдиної, що дарує мені всесвіт. Я зможу заглянути їй у вічі і запитати, чому моє маленьке серденько тремтить щоразу від болю, коли вона проливає сльози. Навіть, якщо я їх не бачу, я їх відчуваю. Я зможу розповісти їй про найпрекрасніше у світі - сяйво її лагідної посмішки. Коли її руки вперше торкнуться мене, я гірко плакатиму. Тому що надто люблю. Тому що хочу залишитися з нею назавжди, але в цю мить нас роз'єднають. Звісно, ми будемо разом, будемо поруч. Але вже не настільки близькими. Адже, поки що ми - єдине!..

Понравилось. )

це добре! :)

marto4ka

Твори ще! )

спробую. коли буде натхнення, та ідея про що писати. підкажете? :)

Я гадаю в тебе самої є прекрасні ідеі. Ти пишешь дуже красиво. Так, що чипляє! Тому гадаю, що ідея про що писати має бути твоєю. Так само як і її реалізація. Ідею, впевнений, тобі підкаже натхнення.  Ще раз дякую тобі за дві надзвчайно красиві історії!

ой, я вже червонію...

Дуже класно вийшло :) Я от теж думаю написати україньскою щось невеличке. Поки що в мене на українській лише три вірша (на форумі є).
Взагалі хочу сказати: "Дякую" ;)

за що і я вам дякую. от тільки виявилося, що українською писати набагато важче

Просто трішечки незвично ;)

Українською писати дійсно важче. І не тому що незвично. Важче тому, що, не знаю як у вас, у в мене з tuft'ом точно, набагато менше україномовних книжок прочитано ніж книжок російською мовою. А літературний стиль формується, значною мірою, під впливом книжок які людина читає. Особливо це відчувається якщо досвід знайомства із художньою українською літературою вичерпується шкільною програмою.

абсолютно згодна.
для того, щоб українською писати, треба вміти хоч трохи українською мислити, мріяти. особисто я виросла в російськомовному оточенні, і тепер важко перебудуватися на українську. виходить трохи...фальшиво

Ну, в мене вдома завжди була присутня україньска мова. Мати - з Сумської області. Батько був з Донецької, але з села, а в селах наших переважно українська мова.
Мені достатньо зовсім мало часу побути в україномовному оточенні, щоб я зміг повністю адаптуватись :) Але написати щось художнє дійсно важкувато чомусь...
Потрібна практика :)

так, дійсно багато залежить від практики

Тому і важко, що ти дуже мало читав художньої літератури українською. А дещо з шкільної програми (наприклад "Хіба ревуть воли як ясла повні") я б взагалі заборонив викладати у школі. Бо вони нічого окрім нудоти не викликають. В мене, принаймі.

Вміння писати літературні твори та стилістичні здібности не залежать від того у якому середовищи ти живеш російськомовному чи україномовному. Вони більше залежать від того, що ти читаєшь. Будешь читати українською - будешь гарно володіти українським писемним словом. Не будешь читати - хоч увесь день балакай українською, все одне вміння писати не зросте.

особисто я, прочитала аж дві українськи книжки. до того ж, жахливого перекладу. а в школі взагалі не читала!!!
звісно, володіння українським словом залежить від прочитаної літератури, та це лише один невеличкий фактор з багатьох.

Всё ж отпишусь..
Сразу хочеться сделать акцент на том, что творчество уважаемой marto4kи, как и творчество любого из форумчан, выкладываемое в этой теме, ценю (особенно стихи! :)).
Но! Я не смогла по достоинству оценить эти "минизарисовочки" на украинском языке - просто даже мне, человеку, который не любит в принципе укр. язык, при прочтении становится понятно, что это переведенные мысли русскоязычного происхождения. С литературным украинским я ознакомлена только в рамках школьной программы, однако смогла обратить внимание - я б даже сказала, смогла прочувствовать,- что стилистика изложения авторов, чей РОДНОЙ язык украинский, отличается от той, которая присутсвует у русскоязычных авторов. И поэтомуТак что я хотела сказать? marto4ka, лучше пиши на том языке, на котором думаешь и мечтаешь, у тебя очень хорошо получается :good:

ок :)

Море - то лише відображення неба. Море робить його більш реальним та відчутним. Так само, як посмішка віддзеркалює душу людини, море дарує небу неіснуючий образ...
Воно таїть у собі найвеличніші скарби світу: шепіт вітру, сяйво зірок і безліч чужих таємниць.
Щоранку сонячні промені вимальовують таємничі візерунки на хвилях і, пронизуючи їх наскрізь, потрапляють на самісіньке дно.
Море закохане в скелі. Воно жадібно обіймає їх своїми хвилями, закохано пестить, огортає, голубить...Пристрасними поцілунками мрійливо ніжиться, перетворюючись на безліч спогадів і зізнань.
Море не вміє мріяти. Втім, воно саме змушує людські серця битися в ритмі нічного шторму. Мріючи про нього, згадуючи, сумуючи...
Не можна зустрівшись з ним одного разу, не закохатися навіки. Адже воно лишає по собі стільки теплих надій і бурхливих спогадів, що навіть розлучившись навіки, душа щоразу радісно рветься у цей лагідний вирій почуттів.
Море полонить свідомість своєю загадковістю. Відкриваючи потяг до нових звершень, відчайдушного ризику та спраги  яскравих подій.
Прощаючись з ним, байдуже споглядаючи у майбутнє, далеке від моря, присягаєшся йому (або, швидше, собі) «Я повернуся! Я буду з тобою знову! Чого б це мені не коштувало!..»

:good:
Отлично. Просто отлично :)

Самое красивое сравнение, "море закохане в скелi", Ведь это именно так...
Но море в тоже время подмывает скалы, растворяя их в себе.
Так часто и в жизни любящие люди растворяются друг в друге и становятся одним целым
========================================================================
прошу прощения за язык не соответствующий теме просто еще не установил поддержку украинского.

Життя - це гра, а люди в ній актори. Кожен з яких грає головну роль власної вистави свого життя. Втім, інколи дуже корисно зазирнути у себе крізь призму чужого світосприйняття. Бо кожен з нас гірший, ніж хоче здаватися, проте, кращий, аніж здається. І жоден не може побачити себе таким, яким бачать інші...Тому, щоб зрозуміти себе, необхідно навчитися бачити чужими очима...
Театр - це казковий світ, в якому створюється ілюзія життя., де, вдягаючи маску на обличчя, знімаєш її з душі. Адже, виходячи на сцену, актори стають справжніми...
Чи грають?
Грають нас, глядачів..? Людей, з реального світу, з реальними почуттями, емоціями, долями...
Сцена - це відображення людського життя, в якому актор віддзеркалює душу того, хто в нього вдивляється...

...І ось, лунає останній дзвоник, світло вимкнене, актори на сцені...
Серед них є жінка, яка потай від інших, зробила крок уперед і, простягнувши руку зі сцени, відчинила двері мого життя. З абсолютною байдужістю крокуючи по ньому, розфарбувала яскравими відтінками на власний смак. А сміливо повернувшись на сцену, зіграла мене! мої слова та мій біль.

Вона вправно плаче. Сльозами кожного з нас, тих, хто розгледів у ній себе.
Вона сміється. І від сміху того здригаються вуста глядачів. Адже, це не її, а наш сміх!
Вона мовчить. І кожен точно знає її думки в цю мить. Але для кожного вона мовчить про різне.
Вона, страждаючи, вскрикує! Втім, це біль викрадений у нас і розіп'ятий талантом на власному серці. Цієї миті голос її так сильно сколихнув дійсність, що хвилями покотилася до нас її, ЇЇ життя!!!
 Останні відзвуки ще б'ються у скронях і блискавицею пробивають наскрізь тіло...
Голос, в якому більше життя, аніж в самому житті...
Я чую її дихання...Ковтаючи повітря, вона захлинається власною перемогою:
«Вийшло! Змогла! Повірили!»

Вона грає цю роль не вперше! І ще не раз її зіграє. Втім, кожного разу це буде зовсім інша вистава інших життів. А сьогодні, для мене, вона грала мене! такою, якою ніколи не бачила.
А коли вистава закінчиться, ми зустрінемося. Та ніхто з нас про це не згадає. Бо вона змінить образ. Як змінить його кожен з нас. А я вдягну улюблену маску...І гратиму -
Її!.. Людину!!!
І лише душа моя, торкнувшись її, ледве чутно промовить:
«Дякую,
         що нагадала мені,
                     хто Я!
Бо це і є найвеличніший дарунок життя...»