трішки української

[marto4ka]

особисто я, прочитала аж дві українськи книжки. до того ж, жахливого перекладу. а в школі взагалі не читала!!!
звісно, володіння українським словом залежить від прочитаної літератури, та це лише один невеличкий фактор з багатьох.

[ANZA]

Всё ж отпишусь..
Сразу хочеться сделать акцент на том, что творчество уважаемой marto4kи, как и творчество любого из форумчан, выкладываемое в этой теме, ценю (особенно стихи! ).
Но! Я не смогла по достоинству оценить эти "минизарисовочки" на украинском языке - просто даже мне, человеку, который не любит в принципе укр. язык, при прочтении становится понятно, что это переведенные мысли русскоязычного происхождения. С литературным украинским я ознакомлена только в рамках школьной программы, однако смогла обратить внимание - я б даже сказала, смогла прочувствовать,- что стилистика изложения авторов, чей РОДНОЙ язык украинский, отличается от той, которая присутсвует у русскоязычных авторов. И поэтому

виходить трохи...фальшиво

Так что я хотела сказать? marto4ka, лучше пиши на том языке, на котором думаешь и мечтаешь, у тебя очень хорошо получается

[marto4ka]

ок

[marto4ka]

Море - то лише відображення неба. Море робить його більш реальним та відчутним. Так само, як посмішка віддзеркалює душу людини, море дарує небу неіснуючий образ...
Воно таїть у собі найвеличніші скарби світу: шепіт вітру, сяйво зірок і безліч чужих таємниць.
Щоранку сонячні промені вимальовують таємничі візерунки на хвилях і, пронизуючи їх наскрізь, потрапляють на самісіньке дно.
Море закохане в скелі. Воно жадібно обіймає їх своїми хвилями, закохано пестить, огортає, голубить...Пристрасними поцілунками мрійливо ніжиться, перетворюючись на безліч спогадів і зізнань.
Море не вміє мріяти. Втім, воно саме змушує людські серця битися в ритмі нічного шторму. Мріючи про нього, згадуючи, сумуючи...
Не можна зустрівшись з ним одного разу, не закохатися навіки. Адже воно лишає по собі стільки теплих надій і бурхливих спогадів, що навіть розлучившись навіки, душа щоразу радісно рветься у цей лагідний вирій почуттів.
Море полонить свідомість своєю загадковістю. Відкриваючи потяг до нових звершень, відчайдушного ризику та спраги  яскравих подій.
Прощаючись з ним, байдуже споглядаючи у майбутнє, далеке від моря, присягаєшся йому (або, швидше, собі) «Я повернуся! Я буду з тобою знову! Чого б це мені не коштувало!..»

[Alder]

Отлично. Просто отлично

[FazU]

Море закохане в скелі. Воно жадібно обіймає їх своїми хвилями, закохано пестить, огортає, голубить...

Самое красивое сравнение, "море закохане в скелi", Ведь это именно так...
Но море в тоже время подмывает скалы, растворяя их в себе.
Так часто и в жизни любящие люди растворяются друг в друге и становятся одним целым
========================================================================
прошу прощения за язык не соответствующий теме просто еще не установил поддержку украинского.

[marto4ka]

Життя - це гра, а люди в ній актори. Кожен з яких грає головну роль власної вистави свого життя. Втім, інколи дуже корисно зазирнути у себе крізь призму чужого світосприйняття. Бо кожен з нас гірший, ніж хоче здаватися, проте, кращий, аніж здається. І жоден не може побачити себе таким, яким бачать інші...Тому, щоб зрозуміти себе, необхідно навчитися бачити чужими очима...
Театр - це казковий світ, в якому створюється ілюзія життя., де, вдягаючи маску на обличчя, знімаєш її з душі. Адже, виходячи на сцену, актори стають справжніми...
Чи грають?
Грають нас, глядачів..? Людей, з реального світу, з реальними почуттями, емоціями, долями...
Сцена - це відображення людського життя, в якому актор віддзеркалює душу того, хто в нього вдивляється...

...І ось, лунає останній дзвоник, світло вимкнене, актори на сцені...
Серед них є жінка, яка потай від інших, зробила крок уперед і, простягнувши руку зі сцени, відчинила двері мого життя. З абсолютною байдужістю крокуючи по ньому, розфарбувала яскравими відтінками на власний смак. А сміливо повернувшись на сцену, зіграла мене! мої слова та мій біль.

Вона вправно плаче. Сльозами кожного з нас, тих, хто розгледів у ній себе.
Вона сміється. І від сміху того здригаються вуста глядачів. Адже, це не її, а наш сміх!
Вона мовчить. І кожен точно знає її думки в цю мить. Але для кожного вона мовчить про різне.
Вона, страждаючи, вскрикує! Втім, це біль викрадений у нас і розіп'ятий талантом на власному серці. Цієї миті голос її так сильно сколихнув дійсність, що хвилями покотилася до нас її, ЇЇ життя!!!
 Останні відзвуки ще б'ються у скронях і блискавицею пробивають наскрізь тіло...
Голос, в якому більше життя, аніж в самому житті...
Я чую її дихання...Ковтаючи повітря, вона захлинається власною перемогою:
«Вийшло! Змогла! Повірили!»

Вона грає цю роль не вперше! І ще не раз її зіграє. Втім, кожного разу це буде зовсім інша вистава інших життів. А сьогодні, для мене, вона грала мене! такою, якою ніколи не бачила.
А коли вистава закінчиться, ми зустрінемося. Та ніхто з нас про це не згадає. Бо вона змінить образ. Як змінить його кожен з нас. А я вдягну улюблену маску...І гратиму -
Її!.. Людину!!!
І лише душа моя, торкнувшись її, ледве чутно промовить:
«Дякую,
         що нагадала мені,
                     хто Я!
Бо це і є найвеличніший дарунок життя...»